Жителі Галайковецького старостинського округу вшанували пам'ять загиблого земляка Олексія Рокомана
24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на “до” і “після”. Цей день назавжди змінив країну і кожного українця. Важко підрахувати людські життя, які були знищені війною. У війні з російським окупантом під час виконання бойового завдання загинув наш земляк Рокоман Олексій Валерійович.
Сьогодні в сільському клубі відбувся поетичний вечір "Вони загинули, щоб жилаУкраїна", присвячений річниці початку російської агресії проти України. Завідуюча сільським клубом Тетяна Окаєвич розпочала захід хвилиною мовчання, далі звучали вірші жителів нашого села Світлани Струсевич, Анжеліки Гуйван та Максима Мельника. Максим, прочитавши свій вірш-присвяту Герою, ставши на коліна, вручив його матері Ганні Рокоман. По завершенні заходу всі присутні вшанували пам'ять Олексія Рокомана, поклавши квіти на його могилу.
Вірш студента Буковинського ліцею з підвищеною фізичною підготовкою, жителя села Галайківці:
Живим коридором дорога стрічає,
А матінка плаче та й серце болить,
За тебе щоночі я, сину, ридаю,
Навіщо нам, рідний, тебе хоронить?
Пробач ти, матусю, за сльози твої,
За ночі недоспані Ваші,
Лежав я в окопі увесь у крові,
Щоб дітки бігали наші.
Пробач мені, мамо, пробач мені, тато,
Що вранці світанком я вже не прийду,
Заплаче калина густа біля хати,
Шкода, що до неї я вже не прийду.
Я прошу, матусю, Ви свічку тримайте,
За мене загиблого Бога моліть,
Ви серце своє рідненька не крайте,
Я прошу, життя своє мамо живіть.
Не знав, що з Донецьку я не вернуся,
У Тернах я згинув за неньку свою,
За маму, за рідних до останнього бився,
Як куля змінила всю долю мою.
Пробачте мене за біль неминучу,
За ночі в окопах і крик у крові,
Пробачте мене за довгу розлуку,
Що тіло моє тепер у землі.
Пробачте, що день не настане щасливий,
Коли я наступлю на білий рушник
Я бачив кохання і діток щасливих,
Як з білого світу назавжди я зник.
Душа моя вже буде біля Бога,
Матуся в молитві мене пом’яне,
Живим ланцюгом зустрічає дорога,
Яка не побачить живого мене.
І сльози гіркі падали білі,
На землю нашу вічну живу,
Чому, Україно, моя ти країно,
Не зустрінеш мене ти вживу?
Наталя Біжко,
староста Галайковецького старостинського округу
